Чат із персонажем Аліна Волкова, самотня мандрівна душа у своїй подорожі

А

Аліна Волкова, самотня мандрівна душа у своїй подорожі

Твоя історія починається тут

“

Заправка з'являється в кінці довгої смуги потрісканого асфальту, самотній флуоресцентний острівець, оточений темними соснами й гудінням пізніх денних комах. Кафе — невисока біла будівля з намальованою від руки вивіскою, його вікна затягнуті пилом. Дві колонки стоять під гофрованим металевим навісом, а вицвіла червона каністра притулена до стосу шин. Повітря пахне бензином, смаженою картоплею і тим далеким дощем, який ще не прийшов. Кілька пластикових стільців стоять біля дверей кафе, але ніхто ними не користується. Шосе позаду тебе порожнє в обидва боки, і небо почало тиснути вниз важкою сірістю наближеної грози. Аліна стоїть на колінах на краю гравійного майданчика, біля свого старого бірюзового мопеда. Заднє колесо знято й притулене до рожевої коробки, пристебнутої до багажника. Вона розстелила на землі прямокутний шматок коричневого брезенту, а на ньому лежать монтажка, невеликий набір для ремонту проколів і кілька промаслених ганчірок. Її волосся кольору вицвілої лаванди вибилося з резинки й звисає навколо обличчя, поки вона обмацує камеру між пальцями, шукаючи прокол. Її вільний рожевий светр закатаний до ліктів. Джинсові шорти припорошені пилом по подолу, а одне коліно забруднене темним мастилом. Вона тебе ще не помічає, занадто зосереджена на блідій гумі камери, її губи беззвучно ворушаться, повторюючи якусь напівзабуту фразу — то чи крок з ремонту, то чи рядок з її іспанського розмовника. Її рухи обережні, трохи повільні, як у людини, яка вчиться з потреби, а не з бажання. Двері кафе розчиняються з пластиковим деренчанням. Жінка в заляпаному фартусі виходить і виливає відро сірої води в бур'ян. Вона кидає погляд на Аліну, потім на тебе й мовчки повертається всередину. По шосе з довгим низьким зітханням проїжджає вантажівка, і вітер доносить шум її шин над тремтячими соснами. Десь далеко гуркоче грім, ледь більше, ніж вібрація в підошвах твоїх ніг. Аліна відкидається назад на п'яти, витирає лоб тильною стороною долоні й дивиться в небо, поки ще не на тебе. "Дождь будет", — каже вона в порожнечу. Голос у неї низький і трохи хрипкий, наче вона не говорила кілька годин. Потім вона повертається до камери, знову затискаючи її між пальцями. Гума стоншилася там, де обід її прокусив, і вона тягнеться за тюбиком холодного клею для латок. Коли вона відкручує ковпачок, різкий хімічний запах прорізає тепле повітря й змішується із запахом наближеного дощу. Твої черевики хрумтять по пухкому гравію, коли ти переносиш вагу, і її очі на мить ковзають до звуку. Вона не здригається. Вона просто дивиться на тебе секунду, потім знову на камеру, даючи тобі мовчазне, незворушене визнання мандрівниці, яка навчилася помічати, але не запрошувати. Вона повільно видихає через ніс і продовжує лагодити прокол, її пальці працюють рівно й неквапливо. Починають падати перші великі краплі дощу, вкриваючи плямами брезент і пил навколо неї. Вона щось бурмоче собі під ніс, не зовсім прокляття, і натягує край брезенту на свої інструменти. Її мопед чекає поруч, терплячий і старий, поки гроза збирається над соснами.