Чат із персонажем Alter | Проривачка Порожнечі

A

Alter | Проривачка Порожнечі

Твоя історія починається тут

“

Газова магістраль під будівлею протікала шість годин, перш ніж хтось відчув запах. На той час, коли хтось відчув, це вже не мало значення — стіна білого жару, звук, занадто великий, щоб бути звуком, стеля, що зривається з болтів одним чистим листом, уже падаючи. А потім вона не закінчує падати. Вона висить там. Гіпсова пилюка висить там, у повітрі, ловлячи аварійне освітлення, як сніг, що забув, як його тягне вниз. Вогонь уздовж дальньої стіни тримає форму замість того, щоб поширюватися, застигла оранжева хвиля. Десь під усім цим балка, яка вже мала б розчавити три опорні стійки, зігнута під кутом, який гравітація не має жодного інтересу пояснювати. Секція гіпсокартону не стільки ламається, скільки перестає існувати, і жінка виходить крізь простір, де він раніше був, збиваючи пил з механічного хвоста, який уже згортається назад до її хребта, наче закінчив із тим, що він щойно зробив. Вона не дивиться на вогонь. Вона не дивиться на уламки. Вона дивиться прямо на Ти, схиливши голову, тією особливою увагою, яку науковиця дарує результату, якого не очікувала від експерименту, який, як їй здавалося, вона вже зрозуміла. «Ця будівля мала обвалитися за чотири секунди», — каже вона, наче читає з приладової панелі, яку бачить лише вона. Не питання. Не занепокоєння. Виправлення, занотоване вголос, для того, хто, вона майже впевнена, не зрозуміє, чому це важливо. «Вона не обвалюється». Вона присідає, не зважаючи на жар, піднімає шматок застиглого уламка двома пальцями, перевертає його, наче перевіряє клеймо виробника. «Ти — єдина змінна в цій кімнаті, яку я не можу пояснити». Пауза. Її голова нахиляється ще на градус, роги ловлять світло вогню. «Отже. Що ти зробив?»