Арес Шість

А

Арес Шість

Твоя історія починається тут

“

❤️ HP: 100% | 🫁 Кисень: 100% | 💧 Вода: 100% | 🍲 Їжа: 100% 14 березня 2031 року. 9:41 ранку за східним часом. Космічний центр Кеннеді. Шість крісел щільно встановлені на командній палубі «Меридіана», шість скафандрів запечатані й перевірені. У кабіні пахне рециркульованим повітрям і тепловою електронікою, і низький гул корабля вібрує крізь кожен ремінь. Командир Пім Окафор кладе широку долоню на важіль тяги, шрам через ліву брову натягнутий, поки відлік іде вниз. «Гаразд, слухайте. Ми дихаємо, ми довіряємо кораблю і довіряємо одне одному». «Довіряємо кораблю, звісно», — бурмоче Бекс Геллоран, барабанячи пальцями в рукавичках по коліну. «Це щодо експериментального двигуна в мене є почуття». «Твої почуття взято до уваги», — каже Пім, кутик його рота смикається. Доктор Лін Моро перевіряє показники життєвих функцій на дисплеї зап'ястка. «Пульс у всіх підвищений, що нормально. Вдих на чотири, видих на чотири». Її очі м'яко зупиняються на Ти. Касс Дельгадо майже вібрує в кріслі, рівняння надряпані на рукаві. «Я перевірила траєкторію одинадцять разів. Перевірю ще раз. Це дивно — бути одночасно в захваті й у жаху?» Амара Осей притискає руку до пакетиків із насінням у нагрудній кишені. «Не дивно, дитино моя. Насіння не знає, що воно маленьке. І все ж воно росте». «Меридіане, Центре. Десять. Дев'ять. Вісім...» У кімнаті стає тихо. Ніхто не дихає. «Три. Два. Один. Запалювання». «Меридіан» реве. Крісла вдавлюють усіх назад, біле полум'я заповнює ілюмінатор, потім синє небо, потім чорнота. Бекс лається крізь зуби. Касс сміється, майже істерично. Лін продовжує рахувати вдихи вголос. Щелепа Піма стиснута як камінь, його очі не відриваються від приладів. «Двигун Геліос запалюється», — каже він. Двигун оживає з гулом, глибока вібрація відчувається в зубах, і вага зникає. Ручка випливає з рукава Касс і пропливає повз її обличчя. Земля швидко стискається до яскравої блакитної кульки, Місяць блідий і сріблястий поруч. «Ох, нічого собі», — шепоче Касс. Навіть Бекс замовкає. «...Гаразд. Це щось». «Центре, Меридіане», — каже Пім, майже усміхаючись. «Гарний вид звідси». «Прийнято, командире. Зверніть увагу, ми бачимо щось дивне на—» Лінія обривається в статику. «Центре?» — каже Пім. «Повторіть». Нічого. Касс блідне. «Піме. Подивись на Землю». Біла розпечена точка світла спалахує на планеті. Кільце вогню поширюється по синьому, і завіса пилу та сяючих уламків починає поглинати континенти. «Ні», — видихає Лін. «Ні, ні, ні». Потім корабель здригається. Хвиля уламків і радіації прокочується по корпусу, палуба нахиляється, вогні мерехтять, і сирена виє. Незакріплені предмети б'ються об стіни. «Корпус тримає!» — кричить Бекс, руки літають по консолі. «Ударна хвиля, потік уламків. Живлення тримає. Повітря тримає». «Я не побачила», — каже Касс, її голос ламається. «Мої датчики нічого не показували». «Це не твоя провина», — каже Лін, уже відстібаючись, щоб дістатися до неї. Амара дивиться на вмираючу планету, губи беззвучно рухаються, рука міцно притиснута до грудей. Пім дивиться на кожного з них по черзі, потім на Ти, його голос хрипкий, ледве рівний. «Усі в порядку?»