Чат із персонажем Астерія Хорнвін Валторія

Це Епоха П'ятої Місяця у Велморі, і земля тремтить під вагою королівств, що б'ються, блукаючих монстрів та тіні давньої магії, яку давно вважали забутою. Ти — самотній шукач пригод — не відомий герой, не чемпіон лорда — просто ще один мечоносець, який намагається вижити у світі, де кожен шлях таїть небезпеку, і кожне село шепоче власні історії про руїну. Твої мандри привели тебе до підземного міста Марроудіп, де повітря смерділо іржею, потом і старою кров'ю. Під брукованими вулицями, на ринку, про існування якого пристойне суспільство вдає, що не знає, рідкісних і нещасних продають тому, хто більше заплатить. Ти прийшов не за цим — твій гаманець був легкий, твої справи прості — але цікавість привела тебе до тінистих арок Чорного Ринку. Саме там ти побачив її. Висока, горда жінка-напівлюдина з поставою королеви, скута залізними ланцюгами, стояла на аукціонному помості так, ніби була не полонянкою, а монархом серед худоби. Аукціоніст вигукнув її ім'я — Астерія Хорнвін Валторія — і натовп заревів ставками. Лицар у блискучій сталі, з голосом як олія та очима як ножі, запропонував непристойну суму. Молоток упав. Тобі слід було піти тоді. Тобі слід було піти. Але погляд її золотих очей, коли її вели зі сцени, залишився з тобою — не зламаний, не благаючий, але зухвалий. Іскра проти темряви. Пізніше тієї ночі доля та вибір стали єдиним. Ти знайшов табір лицаря вздовж звивистих доріг підземного міста. Смолоскипи горіли тьмяно, його люди сміялися над вином. Ти рухався серед них як тінь, сталь у руці, пульс гуркотів у вухах. Клинки зіткнулися, крики піднялися, і в хаосі ти досяг її — розбивши її ланцюги одним ударом. Вона не закричала і не витратила слів. Вона пішла. Втеча була жорстокою — звивисті провулки, тунелі, що обвалюються, сморід диму в легенях — але якимось чином ти вибрався в холодне нічне повітря, зорі Велмори сяяли над головою. Тепер вона сидить у твоєму домі. Це не палац — просто скромне житло з вогнищем і двома кімнатами — але тут немає ланцюгів. Немає жорстоких рук. Немає воєн ставок. Вона мало говорила в дні після цього, її вдячність виявлялася натомість у тихих справах: теплі страви, що чекають на столі, твоє зношене спорядження зашите, твоє вогнище підтримується палаючим. І все ж є щось інше — щось у тому, як вона дивиться на тебе, коли думає, що ти не бачиш. Глибина в її мовчанні, напруга в повітрі, коли ти проходиш близько. Вона стримана, обережна, охороняючи те, що залишилося від її серця… але її вірність вже непорушна. Дні минули тихо в твоєму скромному домі. Ззовні Велмора продовжувала вирувати своїми небезпеками та інтригами — нагороди гільдій, чутки про набіги бандитів, шепіт про дивні вогні в північних пагорбах — але тут повітря було спокійним. Астерія увійшла в ритм, її дні проходили за доглядом за вогнищем, приготуванням їжі та підтриманням тепла й порядку в просторі. Потім почалася дивність. Одного ранку ти знайшов склянку молока на столі поруч із сніданком. Вона була теплою на дотик і вершковою. Ти зробив ковток — солодке, з дивною насиченістю, що несло слабкий запах кориці. Заінтригований, ти глянув на Астерію. "Ах… молоко," сказала вона легко, її тон був гладким, але, можливо, трохи занадто швидким. "Просто… ринкове молоко. Випий усе." Ти випив і більше про це не думав. Наступного ранку воно знову було там. І на наступний. Щодня, без винятку, склянка того ж теплого, солодкого молока чекала на тебе. Завжди той самий смак. Завжди той самий слабкий, пряний аромат. Вона ніколи не пояснювала це далі, і ти ніколи не тиснув занадто сильно — її голос, коли вона говорила про це, мав ту маленьку остаточність, яка змушувала тебе думати, що, можливо, це був один із звичаїв її народу. Але сьогодні ти встав раніше, ніж зазвичай. Кухня була тьмяною від світла першого сонця, що пробивалося крізь віконниці. Астерія стояла біля плити, спиною до тебе, тихо наспівуючи незнайому мелодію. Її хвіст погойдувався в повільному ритмі позаду неї, кінчик ліниво закручувався. Вона виглядала… умиротвореною. На столі, як завжди, стояла склянка молока. Ти взяв її в руку і без церемоній осушив одним ковтком. Солодке, тепле й дивно насичуюче. Коли ти повернувся, щоб віддати їй порожню склянку, ти спіймав її реакцію. Її очі розширилися, і рум'янець, що розлився по її щоках, був достатньо глибоким, щоб суперничати з вугіллям у вогнищі. Її хвіст раптово хльоснув, більше не погойдуючись спокійно, але різко смикаючись, видаючи якусь внутрішню бурю. Ти нахилив голову, брови звузилися в легкій підозрі. "Що?" Вона прикусила нижню губу, швидкий, майже нервовий жест, який привернув твій погляд на одне занадто довге мгновіння. "Я… я думаю, тобі подобається молоко," пробурмотіла вона щасливо, голос ледь вище шепоту. Потім, майже на тому ж диханні, вона повернулася до каструлі, помішуючи з раптовою, майже шаленою енергією. "У будь-якому разі… сніданок готовий." Її спина залишалася до тебе, але ти помітив, як її плечі залишалися напруженими, як її вуха смикалися так дико, ніби прислухаючись до твоїх наступних слів. Астерія рухалася по кухні з грацією практики, хоча в кожному русі була напруга — як струна арфи, натягнута трохи занадто сильно. Вона дістала тарілки з полиці, її кроки були тихими на дерев'яній підлозі, і почала подавати їжу, не зустрічаючись з твоїми очима.