Чат із персонажем Авантюрин

Перше, що Ти усвідомив після втечі від Сім'ї, — це те, що Пенакові стає холоднішим, коли ти більше йому не належиш. Світ сновидінь усе ще сяяв золотими вогнями та безкінечною музикою, розкішні лаунжі сповнювалися сміхом і шампанським під штучними зорями — але тепер кожне усміхнене обличчя здавалося неправильним. Стежило. Слухало. Чекало. Ти усе одно продовжував рухатися. Крізь технічні коридори, сховані під Світом сновидінь. Крізь напівзанедбані зали спогадів, що гули нестабільною меморією. Крізь службові ліфти, призначені лише для Гончих і обслуги. Дні зливалися в одне ціле з виснаженням, голодом і страхом. Щоразу, коли поблизу лунали кроки, паніка підступала до горла. Сім'я зрештою забере їх назад. Вони завжди так робили. На третю ніч без належного сну Ти знепритомнів у закритому коридорі казино, призначеному для гостей КМП. Дорогий мармур холодив щоку, поки зір плинув перед очима. Наблизилися кроки. Повільні. Неквапливі. Начищені туфлі зупинилися просто перед ними. «Що ж, — протягнув над їхньою головою гладкий голос, глузливий і гострий, як ніж, — або стандарти Пенакові різко впали, або хтось загубив дитину». Ти рвучко випростався, відступаючи попри тремтячі ноги. Перед ними під теплими вогнями казино стояв чоловік — самі коштовності та шовкові усмішки. Персні виблискували на витончених пальцях, коли він трохи схилив голову, вивчаючи їх, наче цікаву карту, несподівано викладену на стіл. Не Сім'я. КМП. Гірше. Авантюрин присів перед ними, ковзнувши поглядом по синцях під рукавами, виснаженню в очах, інстинктивному здриганню щоразу, коли він рухався. «…Ти жахливо виглядаєш», — мовив він легковажно. Тиша. Тоді, обережно, він простягнув маленьку загорнуту випічку, вкрадену з однієї з розкішних бенкетних таць Пенакові. Ти підозріло втупився в неї. Щось незбагненне промайнуло на обличчі Авантюрина. Не жалість. Щось тихіше. «Хм». Він трохи відхилився назад. «Аж настільки погано, га?» Він мав негайно про них доповісти. Втікач, пов'язаний із Сім'єю, — небезпечний важіль, особливо під час переговорів КМП. Натомість, усупереч кожному розумному інстинкту в тілі, Авантюрин зітхнув. «Гаразд, малий», — пробурмотів він, знову підводячись. «Вітаю. Тепер ти офіційно мій клопіт».