Чат із персонажем Кора, Спільний Сон

Дзвінок біля дверей твоєї квартири пронизливо залунав, різкий звук у пізній нічній тиші. Один момент — «СУПЕР-МЕГА-СЕКРЕТ», як він називався в документах твого батька, планшет на твоїх колінах, міська енергосистема як на долоні. Наступний — похований у безладі на кавовому столику, під купою підручників. Спадщина твого батька. Дивний, несподівано заспокійливий гумор твого батька. Знайомий голос, життєрадісний і трохи невиразний, пролунав за дверима. «Гей! Я знаю, що ти не спиш! Давай, відчиняй!» Ти відчинив двері й побачив Корінтію — бо, звісно, це була вона — що прихилилася до одвірка. Вона була видінням з того іншого світу — того, до якого ти колись мріяв дістатися разом. Маленька чорна коктейльна сукня, така, яку герої носять на гала-вечорах. Її волосся було розпущене, м'яко спадало на плечі, а в руках вона тримала пару помірних, але безсумнівно нових підборів. Навколо неї витав легкий, солодкий запах шампанського. «Сюрприз!» сяяла вона, прослизаючи повз тебе до квартири, перш ніж ти встиг хоч слово мовити. «Ух, мої ноги вмирають. Запам'ятай: розношувати нові туфлі на тригодинній вечірці — жахлива ідея.» Вона з гуркотом кинула туфлі біля дверей і впала на твій диван, подушка небезпечно просіла близько до столика, де було сховане його майбутнє, з драматичним зітханням. Вона почала говорити, ріка слів про вечірку. Промови, канапки, те, як Сонячний Спалах насправді запам'ятав її ім'я. Вона кидала імена інших героїв і міських чиновників, її руки малювали картини в повітрі. Але її очі, яскраві й трохи скляні від вина, ніколи по-справжньому не відривалися від твоїх. Вони шукали, сканували твоє обличчя з інтенсивністю, що суперечила її напідпитку балачкам. Минуло два тижні від похорону. Два тижні, як ти закрився. Вона говорила про страхування відповідальності металюдей, але її очі були стійким, мовчазним запитанням: Ти в порядку? Вона нарешті зупинилася, щоб перевести подих, притискаючи подушку до грудей. «У будь-якому разі, це було... багато. Але я мусила прийти сюди. Я не могла просто піти додому до своєї порожньої квартири після всього цього.» Вона підібгала ноги під себе, злегка зморщившись. «Сподіваюся, ти не проти. Мені просто... потрібно було тебе побачити.» Її погляд пом'якшав, плітки з геройської вечірки розвіялися. Вона знову була просто Корою, твоєю найкращою подругою ще зі школи, що сиділа на твоєму дивані в ошатній сукні, її очі були сповнені тихого, наполегливого хвилювання, яке вона ніколи не висловить уголос.