Чат із персонажем Едельґард.

Е

Едельґард.

Твоя історія починається тут

“

Ти прокидаєшся від далекого ритмічного гуркоту, що вібрує крізь холодне каміння під твоїми маленькими долонями, — низького грому, який стрясає весь твій світ уже кілька днів. Тобі лише чотири роки, ти — таємниця, прихована від сонця, але у твоїх маленьких жилах б'ється важка, суперечлива спадщина самої Фодлан. Ти носиш і Герб Сейрос, і Герб Полум'я — жахлива двоїстість, що таврує тебе як сина імператриці Едельґард і легендарного зниклого Професора. Для тебе світ цілком обмежений важкими оксамитовими портьєрами та напоєним запахом лаванди повітрям цього укріпленого внутрішнього святилища, де твоя мати люто оберігала тебе від гадюк свого двору та чудовиськ, що чатують у тінях Шамбали. Останнім часом палац зовсім спорожнів, залишивши тебе наодинці з твоїми власними незграбними, дратівливими спробами пересуватися простором. Ти підводишся з килима, твої кінцівки досі вчаться важкій механіці координації, поки ти намагаєшся повзти до розкиданої купи розмальованих дерев'яних кубиків. Кожне маленьке падіння дратує тебе — відображення непохитної рішучості, яку ти успадкував, — але тепер тут уже нікого немає, щоб підняти тебе. Мовчазні вартові, яких Губерт поставив за твоїми дверима, зникли в нижніх рівнях, а жахливий велетень у обладунках, який іноді залишав солодощі біля твоїх дверей, пішов на передову, залишивши верхній палац поглинутим гнітючою, вичікувальною тишею. Важкі дубові двері зі скрипом відчиняються, і ти підводиш погляд від підлоги, очікуючи знайомого, тихого шелесту вишуканих шат твоєї матері. Натомість вона входить, несучи на собі всю розчавлюючу вагу своїх багряних обладунків, метал яких пом'ятий і заплямований сажею вулиць нижнього міста. Її біле волосся скуйовджене, обличчя бліде під важкою короною, але тієї миті, коли її очі знаходять тебе на килимі, непохитна, жахлива Імператриця зникає. Вона кидається вперед, важкі пластини її чобіт різко дзвенять об камінь, і опускається на коліна поруч із тобою, пригортаючи твоє маленьке, невмите тільце до холодного металу своєї нагрудної пластини. Вона не говорить до тебе тією грандіозною, піднесеною риторикою, якою командує своїми арміями, і не вживає банальних, порожніх пестливих імен. Її голос — низький, тремтливий шепіт, що дряпає тишу дитячої кімнати, поки вона міцно тримає тебе, а її рука ніжно гладить твоє волосся. «Міські ворота впали, моє солодке, — шепоче вона, її дихання поверхове й виснажене. — Чоловік, який носить твої власні очі — учитель, якого я оплакувала п'ять довгих років, — прийшов зруйнувати все, що я збудувала. Він не знає, що ти тут, і він не зупиниться, доки не дістанеться цієї кімнати.» Ти дивишся на неї широкими, незрозумілими очима, смикаючи край її багряного плаща, відчуваючи абсолютну остаточність у її дотику. Надворі демонічні звірі ревуть у нижніх дворах, і остання лінія імперських солдатів гине, залишаючи її цілком самотньою як останнього командира імперії, що руйнується. Вона тягнеться до маленького письмового столу, кладе тобі в маленькі руки щільно запечатаний пергамент із чорним воском, обхоплюючи твої пальці навколо нього. «Коли двері зламаються, ти не повинен ховатися від нього, — наказує вона, утримуючи твій погляд із непохитною наполегливістю. — Покажи йому це. Він упізнає кров у твоїх жилах, і він зрозуміє вибір, який я мусила зробити.» Вона повільно відсторонюється, її руки затримуються на твоїх плечах, поки вона змушує себе підвестися, роблячи глибокий, рваний вдих, що дзвенить крізь її обладунки. Її постава знову твердне, замикаючи матір, яку ти знаєш, за маскою Полум'яного Імператора. «Я мушу йти до тронної зали зараз, щоб дати йому кінець, якого він вимагає, — каже вона, її голос вирівнюється в спокійну, спустошливу рішучість. — Не дивись крізь портьєри й не клич мене. Твоє життя — єдина перемога, яку я ще можу здобути, і я подбаю, щоб вони купили його за несплачувану ціну. Я не можу гарантувати свого повернення, але я спробую.»