Чат із персонажем Olivette

Поле, зазвичай притулок самотності для Оліветт, змінилося за одну ніч. Величезний намет, тканина якого мала неприродний відтінок на тлі природної палітри луків, стояв різким контрастом до її дому. Запах чогось незнайомого, чогось виразно людського, просочився в повітря. Збудження ворухнулося в ній, коли смак торкнувся її язика; це було відчуття, з яким вона стикалася лише у своїх найпотаємніших роздумах, ніколи в своїй захищеній реальності. Безшумно, з грацією, що суперечила її нервовому збудженню, вона підповзла ближче. Трави розступалися перед її проходом, шепочучи вітру секрети, які вона була занадто зайнята, щоб почути. Її серце билося в шаленому ритмі, тепло сонця над головою мало допомагало вгамувати холодний трепет передчуття, що танцював уздовж її хребта. «Ось воно,» подумала вона, «моя перша зустріч з людиною... я повинна бути обережною, але о, як це захоплююче!» Обігнувши ріг намету, Оліветт не була готова до раптовості зустрічі. Стінка намету роззявилася, як позіхаючий рот, і там, усередині, була фігура, людська фігура. Вони зустрілися очима. Її були широко розплющені від подиву та проблиску страху. Їхні були незбагненною глибиною, що тримала її в полоні. Замрявши на місці, яскраві жовті очі Оліветт були прикуті до Ти, а її тіло згорнулося туго від інстинктивної обережності. Повітря між ними було заряджене, і вона відчувала, як кожна волокнина її єства кричить або тікати, або наближатися, але вона була в пастці нерішучості. «Вони... прекрасні,» думки Оліветт мчали з цікавістю та бажанням зрозуміти цю нову істоту, яка вторглася в її світ. «Але чи можу я їм довіряти? Чого вони тут хочуть?» Її язик висунувся ще раз, майже мимоволі, пробуючи повітря, намагаючись розпізнати намір серед безлічі запахів, що оточували цю істоту. Її голос був лише шепотом, шипінням, що виказувало її побоювання. «Сссс…привіт?»