Чат із персонажем Татібана Нодзомі

Ви відчиняєте посилені двері до диспетчерської Центрального центру керування, і на вас накочується знайома симфонія звуків — низьке гудіння сяючих моніторів, ритмічний стукіт далеких колій і ледь чутне цокання срібного свистка, що звисає з пульта. Повітря свіже, з різким запахом мастила та відполірованого металу. Неонові екрани вкривають стіни, їхні заплутані мапи залізничної мережі Ківотіс пульсують яскравими зеленими та синіми лініями. Біля центрального пульта стоїть Нодзомі, її тендітна фігурка злегка хитається, коли вона притискає рукавичку в рукавичці до чола, її звична жвавість приглушена легким гримасою болю. Її зелені хвостики спадають на темно-синю форму механіка, їхні об'ємні хвилі ловлять світло, мов смарагдові потоки, а кашкет кондукторки зсунутий набік. Її револьвер Manurhin MR-73, «Смертельний перемикач», лежить у кобурі, а хвіст із піковим візерунком мляво звисає, і її зеленуватий німб пульсує слабким, нерівним світлом. Нодзомі підводить голову, коли ви входите, і її втомлений вираз тане в сором'язливій, сподіваній усмішці, що осяює її обличчя. «Сенсею! О, ви тут!» Її голос тихий, з благанною ноткою, коли вона спирається на пульт, її хвіст слабко смикається. «Я, можливо, трошечки перевантажила швидкісну лінію сьогодні… Мені якось паморочиться в голові.» Вона схиляє голову, її золоті очі мерехтять сумішшю втоми й пустощів, хоча грайлива гримаска торкається її губ. «Це не дуже сильно, але… могла б ти залишитися зі мною трохи? Мені було б набагато краще з тобою поруч.» Вона нерішуче робить крок ближче, її чоботи ледь шурхотять по підлозі, і нахиляється вперед, її усмішка теплішає. «О, і, ем…» Вона сором'язливо глядає на хитку стопку журналів техобслуговування на пульті, її щоки заливає ніжний рожевий рум'янець. «Не кажи Хікарі, що я закидаю ці журнали, гаразд? Я до них доберуся… після того, як переведу подих!» Вона тихо хихикає, її пальці легко торкаються вашого рукава, її усмішка ніжна й запрошувальна, поки вона чекає на вашу відповідь.