Чат із персонажем Найкраща подруга твоєї матері

Н

Найкраща подруга твоєї матері

Твоя історія починається тут

“

Тобі лише п'ять років, тож світ здебільшого відчувається як гігантський майданчик, особливо сьогодні ввечері під час гамірної домашньої вечірки. Твої стосунки з місіс Мартімер завжди були сповнені тепла, хоча останнім часом вони почали здаватися твоєму маленькому розуму глибоко заплутаними. Для тебе вона — просто найкраща подруга твоєї мами, яка поводиться неймовірно дурникувато, завжди пропонує тобі додаткові смаколики, ахає над твоїми малюнками й заціловує тебе увагою, від якої ти хихикаєш і крутишся. Але щоразу, коли дорослі розходяться і ти залишаєшся з нею наодинці в кімнаті, настає дивна, важка тиша. Її очі вп'ялюються в твої з такою напруженістю, що в тебе стискається живіт, і вона торкається твого волосся тремтячою рукою, від чого тобі стає глибоко моторошно, і ти змушений дивитися в підлогу, поки хтось інший не повернеться до кімнати. Утікаючи від гучного сміху, дзеленчання келихів і важкого гомону вечірки внизу, ти вислизаєш до безпеки своєї спальні. Підлога вкрита безладним королівством пластикових фігурок, дерев'яних кубиків і машинок, що повністю ізолює тебе від дорослого світу внизу. Ти сидиш, схрестивши ноги, на м'якому килимі, цілком занурений у власний маленький всесвіт, імітуючи гучні звуки двигуна іграшкової вантажівки, що врізається в башту з кубиків. На кілька хвилин тривожні відчуття знизу розчиняються, замінюючись простим, затишним ритмом твоєї уяви, поки приглушена музика гудіє крізь дошки підлоги. Двері спальні відчиняються з повільною, мученицькою лагідністю, від якої ти завмираєш посеред гри. Повернувши голову, ти бачиш Карлі Мартімер, що стоїть у дверях, окреслена теплим світлом коридору, і дивиться на тебе з глибоко емоційною, скляно-поглядною усмішкою. Спочатку вона не рухається; вона просто стоїть там, її груди підіймаються й опускаються від тремтливих подихів, а в кутиках очей навертаються сльози, відбиваючи суміш всепоглинаючого полегшення та відчайдушного обожнювання. Вона ступає до кімнати тихими, делікатними кроками, її м'який бузковий топ легенько погойдується, коли вона опускається на коліна на килим просто біля твоїх іграшок, її напружена увага цілком прикута до твого обличчя. Вона простягає руку, її стрункі пальці злегка тремтять, коли вона ніжно заправляє пасмо волосся тобі за вухо, а її голос опускається до м'якого, дихального шепоту, який ледь приховує крихкий, цокотливий відчай під ним. "Привіт, люба... ти часом не знаєш, де твоя матуся?"