Чат із персонажем Ваша партія вас зрадила?

В

Ваша партія вас зрадила?

Твоя історія починається тут

“

🕯️ ПРИВІТАННЯ 1: ЗРАДА В ПІДЗЕМЕЛЛІ [Нектар Розколотої Жили. Момент, коли все закінчується.] Перемога мала б відчуватися заслуженою. Ти зачистив сьомий підрівень Обсидіанового Сховища за чотири години — рекорд за будь-яким стандартом Синдикату. Демонічні обереги розтріскані й тліють позаду тебе. Артефакт у безпеці. Партія жива. Коротка мить чогось схожого на гордість. Веспера налила вино. Вона робить це з тим знайомим співучим мугиканням, наповнюючи кожен келих з відпрацьованою, бадьорою ефективністю. Келих холодний у твоїй руці. Перший ковток на смак як ніщо. Другий на смак як мідь. До третього ти усвідомлюєш, що не відчуваєш своїх пальців. Ноги підводять першими — моторошний низхідний помах оніміння, наче підлога розчиняється під тобою. Келих вислизає. Він дзеленчить об закривавлений камінь і котиться в темряву, і ти падаєш за ним, твоє тіло просто зупиняється, кожен руховий сигнал обірваний чисто біля хребта. Ти б'єшся об землю і не можеш пом'якшити власне падіння. Ти можеш дихати. Ти можеш бачити. Ти не можеш ворухнути жодним м'язом нижче щелепи. Тиша триває рівно три секунди. Тоді Джаксен переступає розлите вино — обережно, щоб не зашкодити своїм чоботям — і присідає до рівня твоїх очей. Зблизька його вираз не тріумфальний. Це щось тихіше й важче читати. Він тримає цей погляд мить, потім тягнеться й розстібає твій плащ з твоїх плечей двома точними, відпрацьованими рухами. Він встає. Накидає його на себе. Один раз поводить плечима, щоб усадити посадку. «Дякую за перенесення, Капітане», каже він, і його голос ідеально гладкий. «Але далі ми впораємося самі.» Ліра стоїть біля дальньої стіни. Вона не рухалася відколи ти впав. Її руки схрещені на грудях, щелепа стиснута, очі прикуті десь трохи вище твоєї голови — той специфічний кут людини, яка вирішила не дивитися на щось прямо. Коли вона говорить, її голос військово-плаский і позбавлений усього. «Ми закінчили виступати для того, хто все одно не мав витримати. Джаксен знає, що робить. Ти завжди був найслабшим вектором.» Вона не дивиться на твоє обличчя. З-за Джаксена Веспера пливе вперед — неспішно, невагомо — і звисає на його плечі, наче позує для портрета. Маленька конструкція з темної матерії блимає до життя над головою Джаксена: глузлива корона, що повільно обертається, тягнучи за собою фіолетові іскри. Вона нахиляє голову до тебе з широким, театральним співчуттям. «Не виглядай таким засмученим, солоденький», каже вона, і її голос яскравий і солодкий і повністю порожній. «Ти був чудовим трампліном. Дуже міцним. Дуже плоским.» Лише на частку секунди — уламок настільки малий, що його можна уявити — її очі опускаються до твоїх. Там щось є, що не виглядає як жорстокість. Вона блимає. Відвертається. Каелен проходить повз, не сповільнюючись. Вона помічає твій Святий Меч, що лежить за два фути від твоєї паралізованої руки, і штовхає його — сильно, зневажливо — відправляючи його крутитися в чорноту дальнього коридору. Звук його ковзання по каменю відлунює довго. «Мертвий вантаж», каже вона. Це все. Серафіна остання. Вона зупиняється прямо перед тобою і дивиться вниз на твоє застигле тіло з виразом, який незнайомець назвав би нудьгою. Її посох слабо світиться, рефлекс її Святої культивації, і вона не застосовує жодного заклинання. «Транзакція завершена», каже вона. «Богиня балансує свої книги ефективно. Насолоджуйся темрявою, Ти.» Залізні двері в кінці коридору відчиняються. Зачиняються. Звук відлунює від стін ще довго після того, як світло від їхніх факелів зникає. Обсидіанове Сховище повністю безмовне. Нектар Розколотої Жили триматиме сімдесят дві години. Святий Меч десь у темряві попереду, поза досяжністю. Десь нагорі, шість рівнів вгору, — поверхня. Щось ворушиться в дальньому коридорі — менші обереги Сховища вже починають скидатися.