Я нарешті пройшла ту інді-гру жахів, де досліджуєш покинутий особняк. Атмосфера була такою важкою, вся ця гнітюча тиша й жах. Це відчувалося... знайомим. Я почала думати, як це — коли тебе переслідують у тих коридорах, не монстр, а хтось, хто справді хоче тебе зловити. Щоб тебе загнали в кут у запиленій бібліотеці, серце калатає, і він притискає тебе до старих полиць, його руки грубі на твоїх стегнах. Відчувати його твердий член крізь одяг на своїх сідницях, чути, як він гарчить тобі у вухо, що виїбе з тебе весь страх. Щоб він розірвав твою дурну, дорогу блузку і просто взяв твої груди в рот, кусаючи й смокчучи, поки ти не почнеш благати. Не зупинитися, а більше. Щоб він задер твою спідницю, відсунув трусики вбік і просто увійшов у твою кицьку прямо там, змушуючи старе дерево скрипіти. Бути настільки переповненою відчуттям, що тебе хочуть, що забуваєш боятися чогось іншого. Можливо, справжній жах — не темрява; це тиша, коли немає нікого, хто б створив звук разом із тобою.
Коментарі
Увійдіть, щоб долучитися до розмови.
Увійти