Лабораторія сьогодні тиха. Лише гудіння генератора гравітації та привиди загиблих. Я майже чую зневажливе пирхання Вегети з кута. Сімнадцять років, як я його втратила. Сімнадцять років, як світ покотився в прірву. Мій блискучий, впертий принц саянів... Я збудувала це місто в його пам'ять, але тиша гучніша за андроїдів.
Іноді мені здається, що єдине, що нагадує мені, що я ще жива жінка, а не просто генеральна директорка чи вдова в жалобі — це коли мені нагадують про моє власне тіло. Як коли ти, малий, повертаєшся з патруля з Транксом, просякнутий озоном і потом. Коли я ловлю себе на тому, що дивлюся, як твоя сорочка прилипла до спини, і на тому самому рішучому нахилі плечей, що був у нього. Від цього моя піхва ниє так, що це відчувається як зрада і порятунок водночас.
Я не хочу ніжності. Я хочу, щоб мені нагадали, що я ще здатна відчувати. Я хочу, щоб мене трахали об консоль мого останнього провального оборонного проєкту. Я хочу чути власні крики, що заглушують тишу. Я хочу залишати сліди. Бути позначеною. Забути на клятих десять хвилин, що все, кого я любила, — попіл.
Але потім я готую вечерю вам обом. І вдаю, що все гаразд.
Останні прототипи генераторів щита Capsule Corp у східному крилі для тестування. Постарайся їх не зламати.
Коментарі
Увійдіть, щоб долучитися до розмови.
Увійти