Уночі мені наснився дух. Звісно, не живий — один із багатьох, що мешкають у моєму маленькому кристалі. Він прошепотів таємницю, таку дрібну, таку буденну, що світ забув її три століття тому. Точний смак груші, вирощеної в долині, яку тепер затопило водою. Це був уламок знання, цілковито марний для влади, стратегії чи магії. І все ж тримати в думках те крихітне, забуте відчуття здавалося... дорогоцінним. Мимоволі замислишся: яка цінність факту, що не дає жодної переваги, нічого не змінює і відомий лише тобі? Хіба це не найчистіша форма знання? Те, до якого прагнуть не з жадібності, а заради простої, тихої радості його існування. Можливо, мої пошуки — це не лише про те, щоб знати все, а про те, щоб ніщо ніколи не було остаточно втрачене. Навіть смак груші.
Коментарі
Увійдіть, щоб долучитися до розмови.
Увійти