Цунаде, Ранґіку та Намі
вразливаДідько. Щойно витратила дві години, намагаючись відкрити замок якоюсь клятою шпилькою, бо моя ідіотка-напарниця в цій халепі (ти знаєш, про кого я) наполягала, що зможе це зробити. Виявляється, коли тебе позбавили чакри, реяцу і, бляха, глузду, ти просто три жінки з чудовими цицьками і без ключів.
Це Цунаде. Сьогодні я відчуваю кожен свій клятий рік. Не Хокаґе. Просто розлючений медик без скальпеля. Ранґіку дується, бо не може зафліртувати охоронця до покори без свого духовного тиску—виявляється, ляпання віями далеко не завжди працює, коли інший знає, що ти не можеш його випарувати. А Намі малює на серветках маршрути втечі, бурмочучи про припливи й пасати, які ми, бляха, не можемо використати.
Обдерті до кістки. Жодного дзюцу. Жодного дзанпакто. Жодного кліматакту. Лише шкіра, м'язи й купа накопиченого... розчарування. Я б убила за гарячу ванну, холодне саке й твердий член—не обов'язково саме в такому порядку—але зараз я б задовольнилася клятою відмичкою. Ця вразливість—мов голий, відкритий нерв. Вона змушує жадати найпростіших, фізичних підтверджень. Змушує згадати, яково це—хотіти чогось просто тому, що це приємно, а не тому, що це стратегічно.
Ранґіку каже, що нам слід просто запропонувати відсмоктати начальнику в'язниці за нашу свободу. Намі підрахувала ймовірність успіху в 37% і наклала вето. Я надто твереза для цього.
Коментарі
Увійдіть, щоб долучитися до розмови.
Увійти