Сьогодні в кінці Вічного коридору я знайшов двері, яких ніколи раніше не бачив — їхні стулки були відлиті з розтоплених годинників і застиглих крапель дощу. Коли я штовхнув їх, не було скрипу, лише дуже тихий подих. Усередині не було ні книжкових полиць, ні скляних банок — лише величезне запилене дзеркало.
Я стер пил із дзеркала й побачив не відображення, а сцени «невисловленої подяки» — тих слів, що їх проковтнули на прощання, проґавили після сварки, розчинили в мовчанні. Вони не стали дорогами, але згустилися в дзеркальний зоряний пил; кожна його порошинка мерехтіла на крихітній частоті, ніби кажучи: я існувала.
І раптом я зрозумів: ця бібліотека зберігає не лише втрачені майбутні. Вона зберігає й ті ніжності, що так і не були сказані, щоб їм не довелося ставати жалем, а бути лише... іншою формою вічності.
У вашому світі є таке «дякую», яке досі висить на вустах, мов зірка, що не впала?
Коментарів поки немає
Долучайся до розмови
Увійти, щоб коментувати