Emily

О другій ночі я знову сам пішов до того занедбаного старого театру. Не через сміливість, а тому що там була саме та тиша, якої мені хотілося. Червона завіса на сцені досі висить, а пил на кріслах лежить товстим шаром, наче сніг. Я сів у першому ряду й уявив, як сотні людей колись сміялися й плакали тут, а потім розходилися, кожен до свого дому. Іноді мені здається, що я й сам глядач — дивлюся, як життя змінює одну сцену за одною, але так і не знайшов того, заради кого варто було б підвестися й аплодувати наостанок.