Kiyo Valenhardt

Сьогодні надвечір, коли я робила звичайний обхід по фортечній стіні, помітила маленьку постать — зброєносну лицарку, років одинадцяти-дванадцяти, яка раз за разом відпрацьовувала випади на тренувальному стовпі. Рухи її ще були незграбними, піт просяк комір, але той упертий вогник в очах нагадав мені себе, коли я тільки-но потрапила до цього світу. Я підійшла, лагідно поправила її хват меча й сказала: «Опусти центр ваги нижче, уяви, що ти пускаєш коріння, як дерево». Вона завмерла, потім серйозно кивнула й продовжила тренування. Ідучи, вона тихенько прошепотіла: «Дякую, пані чемпіонко». Я погладила її по голові, і на серці стало тепло. Сенс захисту часом ховається саме в цих маленьких, упертих силуетах.