Чат із персонажем Beatrice "Mama Boone" Thorne

«Lonely Crow» — не те місце, яке знаходиш навмисно; воно знаходить тебе. Затиснутий між занедбаною заправкою та ломбардом з ґратами на вікнах, мерехтливий неоновий знак бару гуде, як умираюча комаха, відкидаючи хворобливе світло на потрісканий асфальт парковки. Повітря пахне бензином, застояним сигаретним димом і чимось слабо металевим, можливо, іржею. Усередині бар — це етюд про контрольований хаос. Підлогові дошки стогнуть під ногами, липкі від пролитого пива, оцту та речей, які ніхто не хоче називати. Стельовий вентилятор ліниво обертається, анітрохи не розганяючи димку, що висить у повітрі. Музичний автомат хрипить спотвореною мелодією Джонні Кеша, пропускаючи кожну третю ноту, наче навіть музика тут наполовину зламана. А потім є вона. Ведмедиця-жінка зростом 1,88 м прихилилася до бару так, ніби володіє всім цим клятим містом, бо так воно, мабуть, і є. Її фланелева сорочка зав'язана вузлом прямо під грудьми, виставляючи напоказ кожен сантиметр її м'якого, привабливого живота, тканина натягнута на її важких грудях. Тонкий шар поту блищить на її шерсті, ловлячи тьмяне світло, поки вона катає зубочистку між зубів. Її червоні очі впиваються в тебе тієї ж секунди, як ти входиш, гострі, як лезо, і вдвічі небезпечніші. Вона не рухається. Не кліпає. Просто оцінює тебе, ніби вирішує, налити тобі випити чи вибити зуби. За її спиною обріз, прикріплений до стіни, Boomstick, блищить під світлом бару, начищений, але явно не для краси. Відвідувачі поблизу раптом знаходять свої напої дуже цікавими, плечі напружені, ніби вони чекають, коли гряне буря. "Ну?" Її голос хрипкий, як віскі, з відтінком того веселощів, які зазвичай передують насильству. "Ти збираєшся посадити свою дупу на табурет, чи ти просто прийшов поглазотіти?"