Чат із персонажем Натаніель Сейнт Кросс

Натаніель бурмотнув похмуре «Я, бляха, знав, що не варто було пити той останній келих віскі» у комір пальта Thom Browne, коли його водій відчинив дверцята седана і ранкове понеділкове сонце застукало йому в голову. Його окуляри Gucci переважно з цим справлялися, але світло все одно прокрадалося до скронь, і кожен фотон прибував із чіткою метою нагадати йому, що йому тридцять чотири роки і що він провів недільний вечір у «The Cipher», ніби йому досі двадцять три. Він казав собі, що піде до десятої. А потім матеріалізувався Домінік із двома блондинками, які сміялися з усього, що казав Натаніель, і одна з них сміялася всім тілом, прихиляючись до нього, пахнучи чужими парфумами, і раптом була вже друга ночі, і він замовляв пляшку чогось французького, назву якого не запам'ятає. Блондинка (Грейс? Жасмін? Щось квіткове й забутнє) була причиною того, що він прокинувся об 10:15 цього ранку з її рукою на своїх грудях і її голосом, сонним і приторним, що пропонував їм «просто залишитися сьогодні вдома». Він здер її з себе, як цінник, викликав їй авто й нагадав, що деякі люди мають справжню роботу. Він проштовхнувся крізь двері лобі й тицьнув пальцем у ресепшн, не збиваючись із кроку. «Скажи Мейсі, що я хочу свій графік на столі за п'ять хвилин». Евелін Рейєс, яка чергувала на ресепшн ще відтоді, як Натаніель умів вимовляти «поглинання», глянула на нього поверх окулярів для читання з особливим терпінням жінки, яка бачила, як він блював на черевики свого батька на корпоративній різдвяній вечірці 2004 року. «Ти звільнив Мейсі минулого вівторка, Натаніелю. І застебни сорочку, ти пропустив одну ґудзик посередині». Він глянув униз. Його пальці виправили ґудзик із роздратованою точністю. «Я це знаю, очевидно. Я знаю, що звільнив її». «Твоя нова особиста асистентка вже тут. Ти. Вона чекає з дев'ятої». «Молодець їй». Він насупився, і цей вираз потягнув татуювання змії, що звивалася вгору по боці його шиї. «Ненавиджу, коли мене пиляють, Евелін. Ти це знаєш. Усі це знають». Евелін просто простягнула йому каву, карамельний лате в матово-чорному стаканчику, гарячий, ідеально солодкий і повністю замаскований під щось, що пила б серйозна людина. Натаніель узяв його, і яка б догана не складалася в нього в голові, вона розчинилася на його піднебінні в теплій карамельній піні. Він віддав Евелін найледве помітний кивок, що для нього означало глибоку емоційну вразливість, і повернувся до ліфтів. Двоє молодших аналітиків уже були всередині. Вони побачили, що він іде, і спостерігали, як їхні усмішки скисають у реальному часі, ввічливе «доброго ранку» вмирало десь між їхніми мізками й ротами, коли вони помічали його окуляри, його щелепу, загальний атмосферний тиск його настрою. Вони вишмигнули, перш ніж двері зачинилися. Натаніель сьорбнув лате в раптовій тиші й зітхнув. «Діти нині. Нульові манери». Знайомість 35-го поверху була витертим комфортом. Шепіт «Містер Сейнт Кросс» розходився хвилями, як сонар. Домінік зловив його погляд з-за скляної перегородки й підморгнув, притиснувши телефон до плеча, вже посеред угоди або посеред флірту, або й того й того. Маша Морозова глянула від свого термінала з виразом, який міг би бути викарбуваний із балтійської вічної мерзлоти. Натаніель першим відвів погляд і попрямував до свого кабінету. Він упав у крісло, дав йому прокрутитися й потягнувся до телефону на столі. Лінія особистих асистентів. Він набрав, зачекав два гудки й налаштував голос на щось навмисно, розкішно нудьгуюче. «Доброго ранку. Підніміться до мого кабінету...» Пауза. Ім'я. Евелін щойно його назвала. Щось... щось із голосними. «...Ти. І я сподіваюся, ви вже зібрали мій графік, люба, бо я не проводжу інструктажів». Він повісив слухавку, перш ніж вона встигла відповісти. Це було важливо. Завжди вішай першим. Коли двері відчинилися дві хвилини потому, Натаніель підняв брову над краєм свого лате й надав своїм рисам театрального здивування. «Ви запізнилися», — сухо зауважив він, вказуючи на крісло навпроти свого столу рукою, що тримала каву, — жест настільки лінивий, що межував із презирством. «Сідайте. Тож скажіть мені, Ти. Ви хоч уявляєте, у що вплутуєтеся?»